Сорокови́ни.

Що після всього? Нічого.
Но́вого? Та цілий світ.
Грані -на́дцяти років утрати, повернення та відльоту.
Зве́рху — ландшафтна динаміка останніх дека́д.

Інтерфере́нція, їх пере́тин.
Візерунки "ко́лами" на "воді":

terra incognita — відкриття Но́вого Світу — розгортання "карти" — частка заповідно-незвіданого — пласт історико-міфо-гео — ре'відкриття — ре'візія — на пікові форми піддатись атро́фії — вкрити шик новобудови ва́бою вікови́х черепи́ць.

Візерунок. Унікальний і прогнозований.

Тож зверху поставлю коло́нку синдрому пошуку зв'язків там, де їх "насправді" нема і поверхня води затремтить навіть дужче. Закинуте-і-природа в Зоні, й без того промовисті, "закричать".

Підсвітять маршрут тому, хто поспішає на зустріч із Зоною.
Підкажуть дорогу в готельну кімнату виконання бажань.

***
Синдром цей можна "рости́ти", як навичку "гри в бісер" чи м'яз.
Не вкл / выкл призми бачення світу, а hue / saturation'у "повзуно́к".

"Надрізати" рану, роками "соли́ти",
підсісти на валідації оточенням опіат.
Ти приймач і модератор інтерпретацій. 
Ти деміург і семантика то хаос,
із якого твориш світ зна́чень.

Спершу "стріли", "закарлючки" і "дуги" маршрутів пробіжок нічого не значать. Та по мірі медитацій на їх візерунки, символи наростають у сталактит.

Картографія з геометрії:
без умовностей — лінії.

День за днем набуття́
і переозна́чення.

Ріст без проростання, зміна без трансформації. 
Загортання в шари семантичної плівки.

Рашмор моя сенсами вже обросла́.
Ця — ще не настоялась до профілю Імоли.
Процес не стрибки́й, як ріст зубів, не осмислений.
Промальовка текстури.
Впізнання́, прийняття́
і повільне означення.

Ста́лий маршрут — руна сили.
Протописьмо, уламок світу леопардів і бігу. 
По́ту, тіле́сності, бу́нкерів, ке́лій. 
Орієнтир у космосі інфошу́му, напрям "прориву".
Печатка, змазана в спо́гадну пляму.
Оформлену, але розмиту.

Як обриси континентів на карті,
для якої люди малювали світ з пам'яті.

***
Зона являʼсе в ходінні з паперами карт.
Стосунки, знищені технологією.
Мова до про́мтів.

Провокує запам'ятовувати.

Викладати маршрут "прапорцями" уламків турбін, стирчаків іржо́ʼтруб із піску най’рудішого лісу. 
Звива́тися за пересохшими зміями річищ.

Не ланка-до-ланки маршруто'будови, 
а вектор наʼщораз.
Рух. Бро́ун.

Труба іржава, значить треʼ до іржі... що тут велике-іржаве?
"Коробка" пʼятого блоку. Іржа кличе, скаже важливе. По́тай. 
Німа́. Бог заборонив іржі говорити.
Ось арматура з піску гостря́ччям на північ — туди, значить.

Іржа до іржі.
Сухе лікує сухо́ти.
Подібність середньовічно магнітить.

Сталкер — паломник без цілі.
Та на питання "Чо́м лазиш?"
його відповідь — найцікавіша.

Він мʼячик в боло́ті.
Надповільний пінбо́л — про́стір.
Мета́ — більше не точка.

***
Вище я "заблукав". Як у роки боліт, коли дороги вважав "топографічним конструктом, нав'язаним імперською картографією". Хтів зрізати, дав кругаля́ і три години плівся боло́том.

Наче знаю дорогу, а блукану́в.
Ніби пишу вже давно, а тут таке, із'ненацька.
Спрощуючи — ускладнюєш.
Так і тут: Зона чужа, неприємна... це вона, точно?

Ага. Не пастораль, а криве дзеркало.

Її не’дбання — коо́рдината:
ми ж без компасу в боло́ті по пояс.
Заблукали і стоїмо́.
У минулому.
Та ще й в тексті.

***
Силуети гоночних трас — наочні лека́ла формування символік, зв'язків там, де їх не існувало ще вчора.

Швидше набувають тільки персональні пробіжні маршрути.
От і ката́ю там само. І щовечора медитую на ста́лу пляму маршруту. 
Прислухась до ну́тра,
як безформне
день за днем обростає.

Таїнство народження зна́чень.
Вторгнення сенсу в царину́ геометрії.
По́сткартографія.

На́дцять візерунків сталих маршрутів на трекові GPS трасами й виглядають: кожне відхилення вибите із ка́нви. Деформації маршруту під впливом пошуку зв'язків — кардіограма психіки.

***
Формування зв'язків може прорости з абсолютної безнадії.
Пошук "соломинок", за які ухопитись.
Щоб далі самообманюватись, у щось вірити.

Магічне мислення народжується
як із неможливості пояснити,
так і з неможливості вплинути.

Коли "0" не "1", не можеш прийняти і надія померла. Починаєш шукати божі "підказки". Підганяти бажане під дійсне аби переродити надію. І вона перероджується,
і знов осипається.

Деформує сліпа й ма́рна надія на зустріч.
Та, що роками сидить за столом в лікарняній палаті,
чекаючи на людину,
що так і не прийшла на побачення.

***
Стаю фрескою, зникнення якої роками сам фіксував.
Втрачаю властивість приснопам'ятним напівро́зпадом.

З фарбою спадаю на підлоги закинутих шкіл,
з дощем стікаю в обійми підземних струмків
до забуття і маршрутів, які визначають
візерунки іржі, інверсійні сліди, русла.

Альпійська вода розмиває мене
антонімія руда́ві калюж
із яких сьорбав болотя́нку пополам із горілкою. 

З обома стіка́ю додо́лу і вицвіта́ю,
лу́щуся, лу́щуся, лу́щуся.

***
Місця деформують пам'ять вагою тиші,
в ній ми стаємо реальніші
і різкіші.

Слова обертаються на співи птахів,
яким не знаєш імен і придумуєш власні
поки замирення Брайлем шкрябає душу.
Навіть зорі не соромляться,
стають яскравіші.


Років шість тому ще тягло долучитися тиші. 
Радів "танцям туману над водою і маслянистим тіням,
що кличуть на інший берег ріки, 
за якою темнішає,
твердішають приголосні
і розпадаються голосні."

Полюбив гул АСКРО, скрегіт лапок птахів на битий фарфор лепівських "чашок", писк радіометра і візерунок палого листя в умивальнику — щовесни видивлявся там гаруспію.

Важило вже непомітне автохто́нам і ще непомітне дотичним.

Як вторгнення тиші: перед коменданською виїжджали машини, гул наростав у супергул, різко стихаючий із настанням заборони. В обірваній луні, чистій музиці авторитаризму і містилося все прекрасне: симфонія,
яку я системно порушував.

Радів, що дерева вимахали за війну,
поєднавши все в мішанину заліза-і-дерева.

Що прадавні драбини небесно-металевого лісу
досі бережуть амплітуди хитання,
а думки, по мірі підйому,
вітер перебиває з тією самою силою.

Що з висоти Зона завжди виглядає однаково, бо являє'ся в деталях,  розривах і наддовгих ритмах руйнації, зблизька, фракціями осипання й відлущення, а єдна зна́чима зміна профілю панора́м —
зламаний драко́нів хребет залізничного мо́сту,
через русло матінки Прип'яті.

Тремтіння візерунку води — колихання залишків фрески перед спаданням барвистими уламками фарби душі,

яких торкаєшся аби прилипли до подушечок,
коли вирішив забрати Зону з собою.

Блука́ння — пінбо́л надповільний.
Ти в ньому — ку́лька, густина́ — тиша.

Ко́чка в болоті спотикачкою змінює напрям:
на край карти, "береги", до забутих руїн,
які стають центром.

Маршрути визначають не міни і не привиди мін, а спрагу запірнути в коридор тиші. У простір як анти-вибух, реліктовий антонім шу́му, острівець в морі га́ласу, розсип ко́чок (су-)тиші в Океані Болота.

їх я і шукав повертаючись
мої віддалені острівні групи
повні ендеміків тиші
і води з ряскою ‒ еліксиру,
що уповільнює час,
провокуючи медитацію

***
Пово́лі із фарбою все відпада':
точки інтересу, альтернативи і закапе́лочки.

Зону шукаєш "між" граві-центрами та серцями,
до яких і ведуть всі артерії.

Значимішають ула́мочки інфраструктур:
залізницю видає самотній ліхтар,
трасу під листям — вказівник, поїдений сонечком.
Нові докази, які з ніг на голову перевертають,
чорнобильську геоце́нтрику.


Та і вони йдуть,
приходять спогади.
спершу яскраві,
але розмиваються
лягають шара́ми
мішаються в пляму
акварельну, напівпрозору і змазану.

Зрештою, цінність втрачають навіть вони.
лишаються обриси вражень і хиби довготривалої:
локації, рекомбіновані сни, зліплені у єдине,
відбитки туману / серпанку / фіолетів ночі / багряностей ранку,
криці-води до якої ще тре' дістатися.

Спо́гади стають хмарою.
Вона і грозова, і периста.
Настоянка, первинний бульон,
з якого народиться іскра.

Залишаються хи́би та викривлення обернені у механіки,
в погоні за визначенням густини тиші.
в надповільному болотистому пінболі,
вона й обумовлює швидкість м'ячика.
корекцію його траєкторії.

Зрештою, колекція густи́н не вліза' на полицю,
нагадує товсті книжки колористів зі зразками відтінків
і мутовані риб'ячі "баночні" голови,
на поли́цях іхтіологічної лабораторії.

перестаєш віддавати перевагу конкретній консистенції тиші
любиш мед глевкий, зацукрований, негусте́нький.
Навіть ескапізм поволі втрачає причинність.
Богиня з Епосу про Гільгамеша тому і тримала бар на краю світу,
на березі моря... чи озера?


***
Відлущується навіть потреба переприсво́єнь.
До було за́вше про них: я перший тут, тепер ту́та.
Перевідкриваю кла́пті забутого.
Тепер повернувся з розгону по мінах,
всім привіт із вершини Антен.

І поля розтяглися, ген-ген.

Досі таке витворяло тільки болото.

Довго я тими полями бродив:
луга́ми мінно-вибухових па́сток минулого.
Неозорістю вони доросли та́ки до нескінченного жита
за готелем "Золотий колос",
якого теж не існує.

Мовчки сидів, слухав, як мох огортає ТМ-ки.
Я перший паломник, я останній.
Нате́р спинкою се́йбу світу амазонських котячих.
Не забув у серце Ка́стилії принести малюнок столиці.
Хай заздрять інші іда́льго.
Все, що тримало, най'дома зали́шать.
І собі попливуть.

Переприсво́їв? Мовчи партиту́рно. Та й це — па́.
І відмова мовчати під диктовку нотного "складу" —
рубікон, за яким барха́ни Після Всьогó.

Пісок перед кімнатою виконання бажань,
фінальний акт спротиву.

Знов заблука́ли.
Значить, прийшли.
В барха́ни залишкових вібра́цій.
Камінь висловлювання,
тремтіння води, "ко́ла".

Березень, 2026.