Триптих

Втеча.

Я прокидаюся на Мадейрі.

На розпеченому камінні одного з безлюдних пірсів у провінційній частині острову. Атлантичний океан розкинувся переді мною космосом заспокійливих порожнеч і медитативами всіх на світі солоних відтінків.

Позаду нависла закинута майстерня ремонту човнів чи прадавній цех рибопереробки — іржавий ангар, не маючий з рів'єрою і пляжами нічого спільного.

Я на відшибі у серці пустки, in the middle of nowhere. Там, де закінчувалася середньовічна географія і починалася міфогеографія. На одному з легендарних "Островів Блаженних", про які ще Плутарх згадував. Островів, які в європейській картографії вічно мігрували з мапи на мапу міняючи форму, координати та обростаючи деталями. З'являлися то тут, то там при перемальовці, хибнощах передачі і відмінних уявленнях конкретного картографа про "Острови Блаженних", як одну з міфологічних іпостасей раю, край молочних рік, сирних берегів та решти всього, що ми вкладаємо у "там-там-там, тільки там де нас нема", наспівуючи "Океан Ельзи".

Я вибрав цей, загублений в серці Атлантики, клаптик землі не випадково. Острови архіпелагу наділялися легендаріумом, притаманним якраз для уявлення про "окраїнність" яко місце, де живуть монстри. Тут масив міфогеографічних перегуків не лише із Зоною чи Поліссям, а й уявленням про всю Україну, як європейську окраїну.

І от я сплю на розпеченому камінні безіменного пірсу, поряд пляшчина вина і шмат португальської паляниці. Це моє найдовше паломництво. Моя абсолютна втеча. Втеча навіть зі Швейцарії, в яку теж була "втеча", бо коли нині їдеш із України — це про втечу, завжди.

Із солоного і порожнього серця Атлантики моя "Міфогеографія" й починалася, коли я в тій Швейцарії зупинився її написати. Починалася з краю Ойкумени протилежного чорнобильському, з кам'яної статуї карфагенського бога Сонця, вказуючого на Захід, знайденого португальцями на Азорах майже шістсот років тому. Від Мадейри до Азорського архіпелагу є трохи, та Азори я залишив наостанок: уява має зберігати прикриті ковдрою terra incognita ділянки на краях карти аби вони підсилювали і провокували безперервно домальовувати, вміщати найтаємничіше. Запускати процес міфогеографізації, залишати не досліджений простір метою, припікати до серця.

Тому Мадейра, а не Азори місяць тому.

Тому Чорнобиль-2, а не Прип'ять і далі при поверненні.

***

В останні роки острів Мадейра заслужено здобув міфо-бірку "європейських Гаваїв", завдяки крутим узбережжям, густим джунглям, "райським" водоспадам і "захоплюючим дух" скелястим вершинам. Нажаль, у мене зовсім не було ресурсів, можливостей і часу на милування.

Я шукав руїни.

Чорнобильська Зона Відчуження на міфокарті в неї закоханців — це водночас острів і земний диск. Про це промовисто свідчить одна з популярних топо-карт Зони "десятих", де внутрішній простір залишено світлим, а навколишній світ за її кордонами затемнений яко-незначимим, що перегукується з тиражованим у маскульті міфом світобудови, інваріанти-відгомони якого зустрічалися в народів Індії, Китаю і навіть Америки: земний диск на спині велетенської черепахи. Це не кажучи вже про образ острову як єдиного, що варте уваги в Атлантиці лісу.

Мадейра взагалі має багато спільного з нашими джунглями: історію масових вирубок і ще масовішого будівництва каналів, першим з яких майже півтисячі років. Іригація, вирубки, джунглі, окраїнність — промовистий список, перетворюючий цей далекий клаптик суші у гармонійну паралель-противагу, антисвіт до світу зарослого-нашого.

Та цього разу мене цікавило найважливіше.

Першоконтакт із руїнами.

Класична історія про "мореплавців, які висадилися на острів і знайшли там величні руїни Золотої Доби", варіативи якої я вишукував для вітражу “Міфогеографії" у різночасних хроністів: контакт з покинутим Буенос-Айресом, міфічні бразильські поселення "віднайдені" випадковими золотошукачами, дослідження закинутої долини Інків — всі ці свідчення першо-конктакту з камінням стародавніх епох про одне й те саме.

Про щемку і хвилюючу зустріч з Минулим.

Минулим, з якого стирчать визначальні бруньки травматизму, спогадів і ностальгій. Закладок, з яких пізніше вибухнуть квіти нашого усевизначення, намітять життєві маршрути, зададуть траєкторії доль та всього, що запалює вогонь фабул та мотивацій. Звісно, свободу ніхто не відміняв і з тих шляхів можна звернути та силу їх магнетизму перебороти складніше, ніж земну гравітацію.

Восени 2024-го, для “Міфогеографія” я писав, що "...описи руїн — магістральна нитка, пов'язуюча нашу землю від свідчення Плано Карпіні про те, що після навали монголів від Києва залишилося двісті хат навколо собору Святої Софії, аж до кінохронік аварії на ЧАЕС, паломницьких фото Прип'яті і панорам зʼїдених війною міст, які у сірих зонах іще довго стоятимуть, яко райони Фамагусти на Кіпрі.

Ці спогади і є нашою Артуріаною: руїни прадавнього, величнішого, більшого за те, що довго було потім. Чотириста років тому на київських Золотих Воротах іще збереглося склепіння: потужний символ давнини, промовистіший за Колізей, акведуки. На пізніших малюнках ворота остаточно перетворились на груду каміння. Ці два зображення надихнули мене декаду фотографувати чорнобильські фрески, які поволі спадали додолу, поки не оголили бетонну стіну.

Втім, історія руїн лише починається, як би сильно мені не кортіло стати автором її останньої ноти."

І на Мадейрі я ходив селами та гірськими долинами й старанно запам'ятовував старі-биті машини, що сумно вирячилися в Океан; самотні колонни й фасади, які тримаються на папороті й чесному слові. Всі рештки-і-залишки в намаганні реставрувати відчуття першоконтакту з руїнами середньовічних португальців, які на ці острови висадилися: на край світу, яким він був для них тоді і яким він є для мене зараз.

Я ритуально приклав руку до поїдених солоними вітрами тіл тамтешніх руїн.

Саме так, ритуально. Бо ритуалів у нашому житті все більшає. Бо Polesian Zen ще і про них, як про стихії, пророцтва та екстатику маніфестів, надрив поряд із шепотінням молитов, зізнаннь та грімголосної тиші споглядання мін-загороджень.

***

В кінці того наддовго червневого дня, розпеченого бруньками літа і згладженого атлантичним вітром я, втомлений і змарнілий, довго плетуся до міста.

До міста Фуншал, острівної столиці.

Зрештою, вона таки являється мені у мерехтливому видінні фаворського світла, у вогнях-далечінях з кактусами на передньому плані вирина з-за повороту-гори зненацька, як у фільмах на вас панорамно налітає Лос-Анджелес.

Я плетуся до міста на протилежному краю моєї внутрішньої, Поліської карти. Тягнуся з важким розумінням, що в мене двадцять євро в кишені й ніде заночувати. Волочуся усвідомлюючи, що втеча моя абсолютна, але тільки після такої, абсолютної у просторовому вимірі, втечі — і є сенс повертатися.

От я і повернувся.

заслухав мовчанку святого синоду протипіхотних і протитанкових мін
в унісон беріг промовисту тишу
вони думали я заткнувся з поваги
що ж, міни в Зоні недавно

я запам'ятовував їх металеві бруньки,
з яких іще вибухунуть квіти
"вибух" то форма існування хащів,
як довго дивитись і сильно пришвидшити

стільки терпіння є не у всіх
тож додалося фастфуду
для невтаємничених

надшвидкої форми розпадання
для нетерплячих
пришвидшеного унаочнення
з летальним нюансом

та я повернувся
в мене достоту терпіння
повернувся до Зони
в її ритмах-і-диханнях

вона така красива
ви її бачите?
я — бачу.

27.06.2025
Київ

Повернення.

Ми вічно "ховаємо" Зону, коментуючи трансформації. Говоримо "її більше нема", маркуючи цим потужним закляттям річні "кільця" товстелезного стовбуру.

Я давно перестав так казати.

Зона воскресла.

Пандемія, а тепер замінованість, повертають до істини — на рубіж "нульових", коли вона ще була згустком теплого воску на террі інкоґніті, міфах і таємниці. Місцем сонцестопу і надповільних вибухів пишних акацій, епіцентром яких стало містечко Чорнобиль-2, тоді ще символізуюче відчудження й тишу, яких Прип'яті вже забракло.

Містечко я й вибрав точкою повернення в Зону через три з половиною роки після останнього із паломництв.

Та на підходах до Землі мого серця я навіть відправну точку, автостанцію в Києві, не впізнаю. В розпал літнього сонцестояння вертаюся в порт відбуття й ніяк не можу його упізнати, наче приповзаю до старих алтарів, а вони до скреготу зубів окультурені, аж нема сил навіть ритуали доби давнини відслужити.

Після минулих реновацій архаїчні біляшечні змінювались акуратними кіосками закутими в пластик та незмінним лишався вайб: в столиці-околиці навіть у 2021 ти почувався на провінційному "автовокзалі", на березі Поліського Моря, морячелло з наплічником у "дубок" перед стрибком в невідоме з компасом і ворохом ламінованих "кілометровок" генштабу.

Тепер автостанція чужа, як кінозірка після невдалої "пластики".

Пронизливий білосніг зали очікуваня на утопічний футуризм не потягне, але на кав'ярню з "дотичного до центру" району — цілком. Євроремонт, неонові вивіски кавомашин і тотальний раy-pass безконтакту куди притомніші за автовокзал у Женеві.

Та про маршрутку в село мого старту-призначення на касі більше не знають, квитків не продають теж. Розцінок до нього нема навіть на роздруківках олдскульних харонів-такстистів. За ці роки я позабував імена деяких сіл і поки волію не згадувати, розтягую період карколомних операцій пам'яті з призабутим, обожнюваним простором.

Я мовчки хвилину стою, ніби шануючи мертвих. Розгублено зависаю перед касою, як кількаріч тому перед воротами новенького житлового масиву на місці закинутої меблевої фабрики імені Куйбишева в Києві. Я туди, після перерви, йшов заслухати гул літаків на Жуляни, а там вже ніяких руїн і все "позастроїли". І от я, захоплений швидкістю світу, розґавився перед воротами на весь свій ретроградний Меркурій.

Тепер знов. Що ж: "Автостанції більше нема".

Добре, що Зона лишилася.

Вона пускає мене.

Я просотуюсь через колючку без відчуття демаркацій, рубіконів і тахікардій — "кордон" давно вже став градієнтом. Зі мною не стається бедтріпу навіть коли я натягаю плечем товсте павутиння у лісі. Під ноги теж не дивлюсь: акт повернення відбувається в іншому вимірі. Міни, щоправда, від цього нікуди не зникли. Вони мовчать. Мовчу і я, прислухаючись до їх тиші. Дві години слухаю на порослій мохом, закинутій автобусній зупинці — поспішаю на побачення з небом. Попереду його градієнти з вершини Антен.

Як і градієнти повернення.

***

Дерева під Антеною за ці роки помітно стрибнули уверх, але не тримаються купи, розгалуджуються обплітаючи, єднаючись у зненацькому дуеті залізяччя і дерева. Прадавні драбини до небесного лісу зберегли амплітуди хитання. Думки по мірі підйому досі перебиває вітер, силою він так само змагається з подмухами Карпатських хребтів.

З висоти Зона завжди виглядає однаково, навіть якщо в місцях колишнього лісу нині майорять промовисті згарища. Вона являє себе передусім у деталях, наближеннях, деформаціях, ановаціях, найдрібніших франкціях обсипання, втрачання-відлущення, а єдна значима зміна профілю панорам — то надламаний драконів хребет залізничного мосту через Прип'ять.

Ходиш ти в залу чи ні, підйом на Антену втомлює однаково. Бігаєш чи ні, а півсотні кеме навіть з пушинкою за плечима даються семизусиллями. Ти віддаєш себе Зоні всього — рівно стільки, скільки вона просить.

***

Містечко біля Антен відвоювали джунглі. В добу зеленої деокупації його вулички обернулися річками папороті, акацій і квітів, а провулки — струмочками моху-трави.

Хвиля боязні мін змила натоптані стежки доби туристичного штурму аж мені складно пробитися в той само, закинутий дім. Востаннє так було сто тисяч років тому. Двісті.

В тій само квартирі, що і завжди, я прочиняю балкон, запускаючи в запилюжену кімнату сонячне світло. Мене тут же змивають хвилі співів птахів.

Наливаю чарчину поліським духам, відломлюю паляницю для них. Ставлю ласощі на підвіконня, як глечик ставили предкам на "дяди". Ставлю і наново прислухаюся тиші, яка зовсім інакше звучить.

Згодом виллю півпляшки на землю й чекатиму, поки всотається оковита, поки болотиста земля "роздвижеться" й забере частування, як щоосені "розкривається" й забира в потойбіччя гадів та комашню.

Старанно завершую всі ритуали і вертаю назад. Прощавай моя Земле, пробач за роки мовчанки і те, що зустрічі довелося стільки чекати.

Пробач.

Я більше не обіцятиму.

Я йду. Повертаюся. Йду назад тихо-мишачи, сторожко ступаючи й не тупаючи.

Мовчки, як і прийшов.

***

Поза пронизливим спокоєм Містечка, в Зоні додалося укріплень. Загрозливих і величавих піщаних лабіринтів, обнесених валами та єгозою, намотаною на свіжезрубані стовбури. Додалося блокпостів, застав і СП-шок, але й значиме на місцях: стрімкі іржаві смереки Антен, потрощені села, накачані сонцем асфальтові стрічки сільських доріг час-по-час затінені вибухами кронів акацій; залишки реліктових автодорожніх інфраструктур: всі мостики зі смугастими бортиками і бортенятами, замошені бетонні стовпці крайʼдоріг, ну і велети ЛЕП-ів, під якими в розпал багатозоряної ночі шанобливо стаєш перекурити — заслухати тріскоти перешепів, закарбувати в пам'яті величні темряву-й-силует. Стаєш, навіть якщо давно покинув палити. Ходиш з року на рік пишучи різне, а фото робиш ті само, наче боїшся щось упустити, "знімаєш" свідчення з іржі та скрипучого залізяччя багаторічним, перехресним допитом.

— Modus operandi?
— Неспішність помирання і вічно-зненацьке воскрешення.

Зона випускає мене так само легко, як пустила всеред.

Випускає під боривітром налітаючу ніч, віддалений гавкіт і вогні села, близькість якого обіцяє прийдешнього харона-в-таксі та, на мій мізерний антибюджет, хоч якісь принади цивілізації.

Навіть в мороці я швидко знаходжу дірку в "колючці" навпомацки, але майже випірнувши — чіпляюся рукавом. Вибираю вірити в натяк на "не востаннє".

***

3 мінами ставки виросли, але в моїй персональній історії, моїй літературі проростаючій із паломництв подібно рослинам навпробивки крізь бетон-і-асфальт, так повернутися було необхідно. Не аби "відчути", а задля того, щоб бути.

Це глибоко персональний, ритуалізований акт інтервенції в себе.

Акт повернення.

"Повернення" взагалі надважливе слово і явище нашого часу, яке ще стане визначальним в майбутньому.

Повернення навіть більше за вічний міфосюжет — це природній процес, яко маґнетизм або гравітація. Тож "після всього" усе повернеться на круги своя рівно наскільки це буде можливо після трильйонів децибел вибухів, десятків тисяч серцебиттів обірваних передчас та цілком апокаліптичних руйнацій.

Повернення ще стане спільним знаменником для українців. Повернення, перевіднайдення, відродження. Попри те, що раніше це здавалось немислимим.

23 червня 2025
Чорнобиль-2 — Київ

Прийняття.

Я переходжу зруйнований міст через Уж у Поліському.

З'обабіч виблискує срібне русло ріки, заплави тонуть у зелені. Після підриву на сірій шкурі мосту — провалля, тож доводиться спускатися до води, потім знову дертися вгору.

Багато мостів Київщини відновлені й більше про війну не нагадують. Мости Зони — старанно бережуть пам'ять. Зламаними хребтами промовляють без слів, фотозвітів та відеохронік. Понівечиними тілами звертаються мовою руїн, якою Зона говорила давно і якою говоритиме далі, зберігаючи шар за шаром руйнації, підставляючи розпечені уламки для "зняття" побоїв і запису свідченнь.

Міст через Уж в селі Черевач — кам'яний голем, розірване тіло якого раніше тримала разом справжнісінька магія. Частина його і нині лежить у воді якраз там, де я спускався напитися. Нещодавно і підійти не зміг, хіба з руслом пошепки привітався.

Паришівський міст застиг у фактурній величі руйнації, в нескінченній асфальтовій тяглості в далечінь заплав Матінки-Прип'яті. Розкуроченою руїною він протяжно тікає за обрій, у праве передсердя географічного центру Болота. Мені пощастило побачити "паришів" півтора роки тому і ця його знаменна руйнація приречує Лівий Берег на нову ізоляцію.

Зламаний хребет залізничного мосту поки відкрився мені хіба з вершини Антен — єдина зміна в панорамному профілі Зони, яка з висоти відразу кидається в око. Пару разів я вже бродив замінованими ділянками через хащі у місцях, про особливу замінованість яких охорона Зони минулоріч мене попередила. Та навіть попри все це я поки не наважуюсь на підхід до залізничного мосту і прип'ятського русла. Якось говорив із сапером, що мінував Зону після російського відступу. Начитаний, стриманий і культурний, про весь трешак, з яким довелося працювати в війну, він мовив як про буденне та коли до Зони дійшло аж на лиці помінявся, пару разів повторив "адище" і що за життя такого не бачив, показував, як рясно одні мінні поля в його "Кропиві" налазять на інші.

Там, де мости раніше єднали шматочки землі в країні болота, зшивали їх нівелюючи водні бар'єри — вони тепер слугують роз'єднувачами. Там, де було скорочення маршруту — тепер його зненацьке подовження. Там, де був прохід — тепер військові заслони.

Нема більше сталкерів. Один я залишився.

Всі маршрути мої, всі руїни, всі міни.

***

Ось я, переходжу зруйнований міст через Уж.

Скоро мене приймуть.

Всі спокійні були. Тільки спец. чолов'яга налетів звідкісь із бату й тиснув нарочито, щиро не міг зрозуміти, що ж я тут роблю? Все дивувався, чом без радіометра, вперто обзивав те "дозиметр". Я не став виправляти.

"Нахіба ви сюди лізите?"

От, дійсно.

Чому пишите листи не сподіваючись на відповідь? Чом не втекли з Києва? Чом задоброволилися в самісіньке жерло? Чому волонтерите? Чому жертвуєте купи грошей на те, у що вірите? Чом не списалися, хоча вже могли? Чому вічно вв'язуєтеся у неприбуткові проекти, які збанкрутують? Чому повернулися в Україну? Це ж "нелогічно".

От, дійсно.

Не шукайте логіки в любові, там її нема і не буде, там тільки сплески, спалахи і пришвидшене серцебиття, дорожче за цокання всіх на світі швейцарських годинників.

***

За розділами "Втеча" й "Повернення" слідує "Прийняття".

Прийняття Зони з усіма блокпостами, військовими, мінами. Прийняття, в якій би іпостасі вона тобі не являлася: у найкращій чи у найгіршій, впустила тебе чи не випустила. Сидиш ти на вершині Антени й виходиш по-тихому або третю годину поспіль сидиш в оточенні військових під шквал запитаннь, відповіді на які пам'ятаєш ще з епохи "Довторгнення", як чит-коди для Vice City.

Відповіді на які не мінялися. Вони просто не могли змінитися.

Без поліцейського ритуалу складання протоколу про адмінпорушення, остаточного "Повернення" в "Оформляндію" не могло статися. Воно не було би доконаним без помороченої процедури за участю всіх відомств, трохи здивованих і спершу застаних зненацька появою цього, нового-старого, звіра на тутешніх теренах.

Що ж, цикл завершено.

Для декого "піймався" — підстава десакралізації. Ці люди поки просто не зрозуміли: молочні зуби бравади випадають у перші пару років, а зріле сприйняття Зони формується хіба рік на п'ятий ходіння, точно магістратура.

Вища освіта відчуття місця-і-простору.

Наче перші п'ять років ти тільки сходиш на вершину, з якої потім видно розливи річок і зелень пташиних долин, панорамою. А ще згодом — взагалі всі досвіди Зони сприймаєш поза призмою оцінок: почуваєшся каменем, який не точить вода бурхливої ріки часу. Каменем, що вперто залишаєшся стирчати на місці, поки міняється колір камуфляжу охорони з сірого пікселю на зелений, зникає-додається розтрощеної техніки, а мости битими сервізами — розлітаються на друзки аби потім скластися знову.

Попри всі деталі і трансформації незмінне одне.

Відчуття приналежності.

Вкорінення, прийняття Зони і себе в ній, співіснування в гармонії з кожним клаптиком землі, хай навіть після всіх деформацій. Ти вже навіть сумувати за втратою попередньої її форми перестаєш, радієш тільки новій формі-формації, свідком якої випало стати, бо шарів додалося і простір ускладнився в четвертому вимірі.

Мої паломництва нині мали щось від Блаженного Августина, вони просто мусили бути такими, коли я залишився один. Я ходив так, наче нема всіх військових, блокпостів, располаг, насипів і фортифікацій. Є тільки я й Зона. Питанням було лише "коли" фізична реальність з розгону зіштовхнеться з моїм уявним, міфогеографічним конструктом. Найбільше мене цікавили іскри цього страхітливого зіткнення, вони як нові субатомні часточки, відкриті в колайдері після розгону протонів майже до швидкості світла.

Після "Втечі" й "Поверненння" слідує "Прийняття".

От мене й прийняли.

"Єб-банат!"

Та подивіться на героя Кайдановського.

***

Хай там як, я знову був у Поліському.

Поїдені цегляні ікла абсолютних руїн на ладан дихають та все ніяк не розсипляться, намертво зшиті зеленими нитками і лататтям ліан. Нестримне буяття лісу тримає їх у повітрі, замикає в коконі левітації, хай навіть пообсипалися вже фактури і не вгадати, що перед тобою: готель, автовокзал, магазин?

Лиця тутешніх каменів знеособлені, стерті начисто — ріка часу сточує навіть капітальні цеглянки. Джунглі забрали Поліське, поховали його під собою і, як -надцять років тому — це мандрівка в минуле й майбутнє водночас. Вона промовисто натякає, якою може стати Прип'ять і вся Зона, якщо кинути їх після війни напризволяще.

Символом тотальної трощі Поліське завжди було, це вже сталі слова-синоніми, але нині час оприявнив іще один шар: часто буяття зелені настільки домінує над прадавньою цеглою, що візуально відсуває момент відселення на сотні років у минуле, а всі розтрощені фасади, які почас єдині стоять серед хащів — нагадують Артуріану і руїни Золотих Воріт у Хмельниччину.

Величезні навіть не знаки, а білбодрди "Мінна небезпека" з лаконічними і ємними застереженнями прикрашають траси в бік Овруча й сюрреально виглядають на тлі до скреготу зубів позитивних селфі-знаків "Я люблю Луговики", "Я люблю Красятичі", які й собі контрастують з площами, застиглими у "двухтисячних".

Ближче до кордону Зони білборди змінюються навіть промовистішими червоними знаками "Міни!" обабіч доріг, а подекуди — конкретними відстанями до мінних полів і нагадуванням про заборону підходити ближче ста метрів без повного комплекту захисного спорядження.

Синусоїда ейфоретики мінно-вибухової та військово-приймальної лотерей дзвінко торкнулася денця. Добре, що активував я не міну, а Збройні Сили. Та навіть після всіх оглядів і допитів зі мною залишився смарагдик Поліського: чистий, не заплямований, зелений бурштин сонячних джунглів, наскрізно в них потоплий, з них же і зітканий. І засинаючи сьогодні в Києві, я обіймаю його, притискаю близько до серця. Сплю згорнувшись "калачиком" на острівці in the middle of nowhere моєї внутрішньої Зони.

Моєї вічної втечі.

Мого вічного повернення.

***

Зона змінилася. Навіть табуни Пржевальців зустрічаєш в інших місцях.

Іскри зіткнення реальності та міфогеографії виявили нову субатомну частинку і, як буває в історії наукових відкриттів, допоміг випадок. Коли мене затримали, то абсолютно випадково посадили чекати точно в місце, де я колись так любив медитувати, проходячи Поліське дорогою в центр Зони.

Посадовили цятонька в цятоньку.

На той само п'ятачок помістили, у вузлик простору-часу, запульнули в координати надглибокої медитації, кинули в колодязь минулого самі то' не знаючи. І сидячи там, демонструючи надскромний сухпай із наплічника на відео з поліцейського бодікаму я був звідти далеко-далеко. Не у просторі, в часі. Поодаль провалився в минуле, існував у кількох вимірах водночас. Тут і там, в минулому й зараз. Реальність цього відчуття дорівнює силі самої реальності.

Нині блукати цими лісами дійсно небезпечно. Одного разу я випірнув із кущів до знаку показуючого, що прийшов чітко з мінного поля.

Іноді варто вчасно зупинитися.

Вибрати життя, облаштування, особливо зважаючи на нинішню його невлаштованість, зруйновану сім'ю яку намагаєшся відродити, кількість накопиченого матеріалу і масив літ.роботи попереду.

Мінування — новий вимір terra incognita. Раніше Зона відлякувала леопардовою шкурою плям радіації, тепер вона розцяткована мінами, які визначають хід мислення та напрям маршруту. Мінування вкриває карту фіолетовим "туманом" війни з третіх "Героїв". Її зоряна ковдра лягає на болота і кожна її цяточка-зірочка — міна.

Старі карти втратили сенс, перетворилися в триверстівки Шуберта, "Загальний план Диких полів" Гійома Боплана, стали середньовічними паломницькими мапами, барвистими схематозами-ілюстраціями в центрі яких завжди зображали одне-єдине, найважливіше, місто.

Єрусалим.

29-30 червня 2025
Поліське — Київ