Втеча

Я прокидаюся на Мадейрі.

На розпеченому камінні одного з безлюдних пірсів у провінційній частині острову. Атлантичний океан розкинувся переді мною космосом заспокійливих порожнеч і медитативами всіх на світі солоних відтінків.

Позаду нависла закинута майстерня ремонту човнів чи прадавній цех рибопереробки — іржавий ангар, не маючий з рів'єрою і пляжами нічого спільного.

Я на відшибі у серці пустки, in the middle of nowhere. Там, де закінчувалася середньовічна географія і починалася міфогеографія. На одному з легендарних "Островів Блаженних", про які ще Плутарх згадував. Островів, які в європейській картографії вічно мігрували з мапи на мапу міняючи форму, координати та обростаючи деталями. З'являлися то тут, то там при перемальовці, хибнощах передачі і відмінних уявленнях конкретного картографа про "Острови Блаженних", як одну з міфологічних іпостасей раю, край молочних рік, сирних берегів та решти всього, що ми вкладаємо у "там-там-там, тільки там де нас нема", наспівуючи "Океан Ельзи".

Я вибрав цей, загублений в серці Атлантики, клаптик землі не випадково. Острови архіпелагу наділялися легендаріумом, притаманним якраз для уявлення про "окраїнність" яко місце, де живуть монстри. Тут масив міфогеографічних перегуків не лише із Зоною чи Поліссям, а й уявленням про всю Україну, як європейську окраїну.

І от я сплю на розпеченому камінні безіменного пірсу, поряд пляшчина вина і шмат португальської паляниці. Це моє найдовше паломництво. Моя абсолютна втеча. Втеча навіть зі Швейцарії, в яку теж була "втеча", бо коли нині їдеш із України — це про втечу, завжди.

Із солоного і порожнього серця Атлантики моя "Міфогеографія" й починалася, коли я в тій Швейцарії зупинився її написати. Починалася з краю Ойкумени протилежного чорнобильському, з кам'яної статуї карфагенського бога Сонця, вказуючого на Захід, знайденого португальцями на Азорах майже шістсот років тому. Від Мадейри до Азорського архіпелагу є трохи, та Азори я залишив наостанок: уява має зберігати прикриті ковдрою terra incognita ділянки на краях карти аби вони підсилювали і провокували безперервно домальовувати, вміщати найтаємничіше. Запускати процес міфогеографізації, залишати не досліджений простір метою, припікати до серця.

Тому Мадейра, а не Азори місяць тому.

Тому Чорнобиль-2, а не Прип'ять і далі при поверненні.

***

В останні роки острів Мадейра заслужено здобув міфо-бірку "європейських Гаваїв", завдяки крутим узбережжям, густим джунглям, "райським" водоспадам і "захоплюючим дух" скелястим вершинам. Нажаль, у мене зовсім не було ресурсів, можливостей і часу на милування.

Я шукав руїни.

Чорнобильська Зона Відчуження на міфокарті в неї закоханців — це водночас острів і земний диск. Про це промовисто свідчить одна з популярних топо-карт Зони "десятих", де внутрішній простір залишено світлим, а навколишній світ за її кордонами затемнений яко-незначимим, що перегукується з тиражованим у маскульті міфом світобудови, інваріанти-відгомони якого зустрічалися в народів Індії, Китаю і навіть Америки: земний диск на спині велетенської черепахи. Це не кажучи вже про образ острову як єдиного, що варте уваги в Атлантиці лісу.

Мадейра взагалі має багато спільного з нашими джунглями: історію масових вирубок і ще масовішого будівництва каналів, першим з яких майже півтисячі років. Іригація, вирубки, джунглі, окраїнність — промовистий список, перетворюючий цей далекий клаптик суші у гармонійну паралель-противагу, антисвіт до світу зарослого-нашого.

Та цього разу мене цікавило найважливіше.

Першоконтакт із руїнами.

Класична історія про "мореплавців, які висадилися на острів і знайшли там величні руїни Золотої Доби", варіативи якої я вишукував для вітражу “Міфогеографії" у різночасних хроністів: контакт з покинутим Буенос-Айресом, міфічні бразильські поселення "віднайдені" випадковими золотошукачами, дослідження закинутої долини Інків — всі ці свідчення першо-конктакту з камінням стародавніх епох про одне й те саме.

Про щемку і хвилюючу зустріч з Минулим.

Минулим, з якого стирчать визначальні бруньки травматизму, спогадів і ностальгій. Закладок, з яких пізніше вибухнуть квіти нашого усевизначення, намітять життєві маршрути, зададуть траєкторії доль та всього, що запалює вогонь фабул та мотивацій. Звісно, свободу ніхто не відміняв і з тих шляхів можна звернути та силу їх магнетизму перебороти складніше, ніж земну гравітацію.

Восени 2024-го, для “Міфогеографія” я писав, що "...описи руїн — магістральна нитка, пов'язуюча нашу землю від свідчення Плано Карпіні про те, що після навали монголів від Києва залишилося двісті хат навколо собору Святої Софії, аж до кінохронік аварії на ЧАЕС, паломницьких фото Прип'яті і панорам зʼїдених війною міст, які у сірих зонах іще довго стоятимуть, яко райони Фамагусти на Кіпрі.

Ці спогади і є нашою Артуріаною: руїни прадавнього, величнішого, більшого за те, що довго було потім. Чотириста років тому на київських Золотих Воротах іще збереглося склепіння: потужний символ давнини, промовистіший за Колізей, акведуки. На пізніших малюнках ворота остаточно перетворились на груду каміння. Ці два зображення надихнули мене декаду фотографувати чорнобильські фрески, які поволі спадали додолу, поки не оголили бетонну стіну.

Втім, історія руїн лише починається, як би сильно мені не кортіло стати автором її останньої ноти."

І на Мадейрі я ходив селами та гірськими долинами й старанно запам'ятовував старі-биті машини, що сумно вирячилися в Океан; самотні колонни й фасади, які тримаються на папороті й чесному слові. Всі рештки-і-залишки в намаганні реставрувати відчуття першоконтакту з руїнами середньовічних португальців, які на ці острови висадилися: на край світу, яким він був для них тоді і яким він є для мене зараз.

Я ритуально приклав руку до поїдених солоними вітрами тіл тамтешніх руїн.

Саме так, ритуально. Бо ритуалів у нашому житті все більшає. Бо Polesian Zen ще і про них, як про стихії, пророцтва та екстатику маніфестів, надрив поряд із шепотінням молитов, зізнаннь та грімголосної тиші споглядання мін-загороджень.

***

В кінці того наддовго червневого дня, розпеченого бруньками літа і згладженого атлантичним вітром я, втомлений і змарнілий, довго плетуся до міста.

До міста Фуншал, острівної столиці.

Зрештою, вона таки являється мені у мерехтливому видінні фаворського світла, у вогнях-далечінях з кактусами на передньому плані вирина з-за повороту-гори зненацька, як у фільмах на вас панорамно налітає Лос-Анджелес.

Я плетуся до міста на протилежному краю моєї внутрішньої, Поліської карти. Тягнуся з важким розумінням, що в мене двадцять євро в кишені й ніде заночувати. Волочуся усвідомлюючи, що втеча моя абсолютна, але тільки після такої, абсолютної у просторовому вимірі, втечі — і є сенс повертатися.

От я і повернувся.

заслухав мовчанку святого синоду протипіхотних і протитанкових мін
в унісон беріг промовисту тишу
вони думали я заткнувся з поваги
що ж, міни в Зоні недавно

я запам'ятовував їх металеві бруньки,
з яких іще вибухунуть квіти
"вибух" то форма існування хащів,
як довго дивитись і сильно пришвидшити

стільки терпіння є не у всіх
тож додалося фастфуду
для невтаємничених

надшвидкої форми розпадання
для нетерплячих
пришвидшеного унаочнення
з летальним нюансом

та я повернувся
в мене достоту терпіння
повернувся до Зони
в її ритмах-і-диханнях

вона така красива
ви її бачите?
я — бачу.

27.06.2025