“Дрібна фракція” — нотатки про чорнобильські паломництва 2018-2021. Доба переосмислення тиші, коли вже не лишалося таємниць і плямок terra incognita, але з’явилося вселенське відчуття дому.

***
Був, чотири дні був. Бачив над водою танці туману:
маслянисті тіні, що кличуть на інший берег ріки за якою темнішає,
твердішають приголосні і розпадаються голосні.

Бачив білку, що галяса́ла по стінам
і осінні факели струнких тополів на даха́х.
Чув ритмічні удари коліс авто на бетонці:
сплутав їх з вітром і ні.

Повз статуї, вкриті мохом, поспішав у ангар.
Сховатись від ночі під його склепіння й бетон.

Спати під Місяцем і цяткою Юпітера поряд із ним.
Ніколи не зачиняючи гермодверей.

***

Нестерпно тягне долучитися тиші.

Заскочити на київську картографічну, набрати генштабу 1:100000,
довго зліплювати листи у здоровенний один.

Дві години ламінувати скотчем, зникнути з пеленгаторів і вагатися де ночувати: на станції зондування іоносфери чи станції космічного зв'язку?

На всіх цих станціях, таких неефективних і грімголос титулованих зорями аж розкурочених, захоплених вібраціями протягу, насичених запахами мокроти.

Я дев'ять років не ходжу на київську картографічну фабрику, боюся навіть про неї загуглити, страшніше хіба приїхати, а її вже нема, теж закинута і доведеться туди вломитися аби в закинутого забрати топографію закинутих місць.

це як чекати автобус на вкритій мохом зупинці
я годин десять чекав
автобус не приїхав
зрештою, я й сам звідти не вибрався

***

обожнюю карантин, він виправдовує мій спосіб,
місяцями не бачити нікого крім неї,
вибігати в зону не до людей

щасливим пірнати в туман, пити з болота навпопічки
молитися за мої зітлілі острови блаженства
Варовичі і Буда-Варовичі, Новий Мир і підпалений старий

благати те повернути всі темпоральні кристали і великі атрактори
лити водяру на асфальт, де його ще видно під листям
в надії, що розростеться, руйнація відмотається,
зі спалахів пожеж народяться села, хащі повростають у землю

приповзати до неї мертвим
покусаним аж витікає щось жовте
засинати ў душі
десять років клястися, що востаннє

***

пити тільки з річок. навпочіпки, на світанку
торкатись губами води, ніяких долонь

як звір, без речей, навіть без пляшки з водою
лише біопаспорт і довідка про прописку (без неї не дійсний ID)
і смартфон в целофані, від зливи

отак завжди: пластик, майбутнє, але з випискою на все А4
ніби маю щось пред'являти всім цим деревам
доводити, що не звір (я ж без речей)

добре йти без нічого
забуваю, що в Зоні. навіть про грозу забуваю
в спеку одяг швидко сохне на тілі, з розгону форсую річки
тільки довідку тримаю повище над головою аби не змокла, завжди

***

Я щойно із Зони. З найглухішої її закуті, де поросла хащами залізниця, нескінченне болото і тисячі острівців суші, поєднані трухлявими дошками мостів, мостиків і мостенят. Там водонапірки позрізані на метал, а у закинутих лісничих вежах в'ють гнізда птахи. І навколо тих веж — тільки непроглядне молоко ранкових туманів, яке загортає поодиноких блукачів у щільний, листопадовий кокон.

На кілька днів запірнув у густий коктейль спокою, смутку і забуття, в якому життя синхронізується з ритмами Сонця, а внутрішній годинник — налаштовується на крейсерську швидкість перистих хмар.

Досі не випірнув.

***

Прохолодна тиша тебе перетікає в тишу публічних бібліотек, стає тишею Зони, а потім ‒ глухотворним оркестром вертолітного техно і ранкових трелей птахів. Тремтінням неба під ногами, яке бачу хіба у дзеркалі болота, подовгу перестрибуючи на ще один острівець.

Тиша доєднується до тиші, виходить з берегів і пронизує, як весна, що почалася нарешті: килимастим барвінком заповнила вулиці, а хмарами яблуневого цвіту ‒ замаскувала згарища і хати.

Я давно вже хат не шукаю і відмовився від доріг ‒ це лише топографічний конструкт, нав‘язаний нам імперською картографією.

І не молюся Навігатору більше. Не схиляю перед ним голову, не б'ю поклонів нашому супутниковому богові аби він задобрився і вказав шлях до мети.

Бо немає ніякої мети.
Є я і ти моя Зоно, моя вічна любов.
Моя велика, блакитна зірка.

***
Дерев'яні шпали на колії закинутої залізниці забрала велика пожежа. Перетворила їх на капкани, куди провалюєшся чоботом, застряєш і падаєш на долоні, на які налипає купа мокрих, соснових колючок.

Рештки шпал скоро зітліють, тільки іржаві рейки тягтимуться через лабіринт джунглів рятівною ниткою патрулів, які промочили GPS-навігатори і заблукали.

Дякую всім недобрим людям, хто пробував нас заборонити. Інакше б ми так не зібралися. Так надовго, аби ранки в потрощених хатах мінялися всенощними під фресками церковних бань, дрімотою на прип'ятських дахах і світанковими залізничними переїздами.

Ми б не прокидалися на веранді з панорамними вікнами в серці глухого лісу серед непролазних хащів і туману такого густого, що не боїшся навіть патрульних дронів з пристроями нічного бачення.

Цього разу ніщо не перебивало шум тиші. Тільки віддалений гул станцій автоматичного контролю радіації і скрегіт лапок птахів, сідаючих на битий фарфор лепівських "чашок".

Ми?

Ми не залишали слідів. Тільки відбитки каріматів на побілці, педантично затушені свічки після тайних вечерь у храмах і зламану траву на болотах, що пересохли.

І поліції не зустрічали. Хіба машини на нічній трасі, такі недоречні у вимірі гіперспокою Зони. Велетенські тварини, зіткані з гуркоту-світла. Вони розлякували нас, як дрони етнографів — неконтактні племена Індонезії.

Я щораз падав у зарості акації, чекав поки машина проїде, роздивлявся в небі червону цятку Марсу і думав, що Зона як ніщо дарує внутрішню тишу, безцінну під градом новин. Тишу глибшу за гімалайську, карпатську і тишу пакистанських пустель.

З тієї тиші ще проросте наснага, як із закинутих човнів Зони виростають щогли дерев і широкі паруси крон.

***

Я вчора із Зони випірнув.

Сто кілометрів за п'ять днів, пташиний спів на повторі і жодних туристів чи поліції. Неймовірно повернутись і бачити, що місто твого серця хай ненадовго, та знов стоїть без людей.

Якось я писав, що зонаголіки — рухомі невблаганністю часу. Там, де час зупинився, ми поспішаємо бути, бо відчуваємо, що Зона зникає і закинуті міста швидко перетворюються в руїни та джунглі.

І велика пожежа тільки посилює бажання збиратись, повертатись, встигнути.

Місяць тому ми вивчали списки сіл, які забрав вогонь. І від кожної назви боляче ставало, бо то ж не просто назви, а улюблені хати, яким даєш імена.

Тому так радісно прийти зараз в Іллінці, Стечанку, Замошню і побачити, що там досі стоять наші затишні кубла з вимитими підлогами, листівками на підвіконнях і розсувними столами.

Новини про пожежу натякають, що склянка наполовину порожня. Але це брехня, не вірте в неї. Склянка повна: Зони ще багато і нарешті я повернувся її обійняти.

Вона вистояла і лишилась велетенською країною закинутого з селами, ЛЕПами, могильниками, мостами і висотками. В напутих туманом полях досі стирчать самотні хрести, а форсувати річки удосвіта — так само нестерпно холодно.

Зараз всі мегаполіси світу нагадують Прип'ять і карантин — навчив споглядати аж The Rolling Stones записали про це нову пісню. І ті, хто досі не цінував порожніх вулиць та повільних ритмів — тепер зрозуміють болотяних психів.

Пандемія — унікальна можливість побачити Прип'ять без людей. Туроператори вперто перетворюють її в Діснейленд і добре, що їх там хоч зараз нема. Хай місто подихає і хай пожежі та заборони вас не лякають: йдіть нелегально — це дарує час тиші та спокій для роздумів.

Це вже не кажучи, що нелегалка — вишуканий акт громадянської непокори, розтягнутий в часі на тиждень.

***

Як мене нема за колючкою — вештаюсь там подумки. Перебираю солодкі моменти прокидання, коли я в Зоні, це тільки перший ранок і попереду таких сім.

Протираю вологими серветками стіл, всипаний штукатуркою стелі.

Стаю на понтонний міст через річку і довго сперечаюсь про її колір: чи цьогоріч іржавіша? Обіцяю її більше не пити.

Залпом осушую літр води з підвалу станції зондування іоносфери. Вкотре оголошую її найкращою в Зоні і відмічаю: з нотками штукатурки навіть смачніше.

Медитую на дасі обчислювального центру і вивчаю рване відзеркалення антени Чорнобиль-2 у великій калюжі.

Забуваю переписати розклад і вечірня електричка ЧАЕС-Славутич їде якраз, коли я виліз на залізничний міст.

Знаходжу свою стару хату і сумую, як її розтрощили та завалили сміттям. Дивуюсь, що дерев'яний міст в селі Новий Мир досі стоїть.

Втомлений падаю на перехресті: мрію прилягти в хаті, але далі йду, бо які ще хати? Село згоріло п'ять років тому.

Вночі рахую сірі шпали покинутої залізниці до семи тисяч, переводжу погляд в небо, а воно їх зеброю теж миготить. Згадую, що середньовічні китайці називали зебру "небесная лошадь". Шпали уві сні бачу теж.

Дві години йду лісом перевірити загадкову позначку на генштабі. Приходжу, а там одна тільки хата з проламаним дахом. Довго п'ю чай на порозі і кажу: ну ось, ми відкрили лісництво Олинець.

***

Я щойно із Зони.

Дві доби наодинці, вісімдесят кілометрів тиші, травма коліна, запах мертвячини і гавкіт собак на станції космічного зв'язку.

Вершина Антен на світанку, океан сосняка і руді щупальця лісу, який погорів.

Дім по вулиці Корольова підпертий впалими соснами, вибухом папороті і співами птахів.

Пржевальці під ЛЕП. Руїни ангарів, гермухи порослі терням і спалені автобуси з надписами COVID-19 на них.

Закинута лабораторія потопла у виноградній лозі і вечеря з видом на градирню ЧАЕС.

Дві доби без сну, компенсаторний мікродрьом на ходу довжиною від секунди до двадцяти, видіння в небі над лісом, дегідрація як форма мазохізму, роса жадібно визбирана з хвої, укуси, подряпини, великі колючки акації увіткнуті в клапан рюкзака і ранкова маршрутка, на яку встигаєш в останній момент.

Промоклий iPhone і червоний екран смерті.

Фото не буде.

***

Нелегальне дослідження Зони — найблагородніша форма, бо тільки вона занурює достатньо. Та як практикувати це багаторіч, Зона винагороджує ще: методичні спостереження циклів поряд з руйнацією і наступом лісу змінюють сприйняття часу.

Зона пульсує.

Як сад біля дому в приватному секторі. Дивишся на нього роками, знаєш чого очікувати і цвітіння асоціюєш не з повільними процесами, а з короткочасними вибухами.

Якщо абстрагуватися від часу, папороть вибухає: з'являється швидко, пашіє зеленим, заповнює все, вигорає і в'яне під перший стукіт падіння білого наливу, що перестиг. Вибухають і троянди яскравими бутонами аж дивуєшся які важкі і пишні, все пробуєш в них не заблукати.

Після якогось моменту процеси буяття, миготіння пір року, наступ природи, руйнації та зникнення — пришвидшуються настільки, що стають єдиним дійством, грані часу стираються і всі стани та форми Зони існують водночас. Не розкладені поряд для ілюстрації четвертого виміру, а одномоментно вміщаючи всі фази обвітшання, ступені поглинення, а потім і смерті в обіймах трансгресії джунглів.

Я повернусь, навіть коли залишиться тільки ліс і єдина п'ятиповерхівка в містечку біля Антен, щільно загорнута в хащі. Вони тут попри всі пожежі тільки густішають.

***

На носі золота осінь, а потім і пора, яку в Зоні найбільше люблю: тоді вже зів'яне яскравий жовтневий килим, на голих кущах замерзне роса, а річки — візьмуться кригою.

Тоді час завітати в західну Зону і так болить, що Пожежа її забрала. Там ще раніше торнадо розрухи пробіглося. Від деяких сіл підколючні автохтони не лишили й цеглини, хіба знаки обабіч траси стоять.

Захід — Зона інших емоційних забарвлень. Туди йдеш цілеспрямовано: налаштовуючись на кардинальні руйнації, залишки залишків на тлі яких сьогоднішня Прип'ять — еталон музеєфікації.

Села там як Кривий Ріг довгі, розтяглись потрощені-биті, пів години шукаєш де впасти, а доброї хати нема і нема. Буває, хат всього пару і, під тектонічною дією трясовин, одна вже завалилась на бік.

З веж лісництв у морозний день видно ЧАЕС, а в туман навіть землю не видно. Лісництва називають по-різному, а виглядають вони однаково. Навіть закинуті пташині гнізда в тих само місцях.

Там якось особливо холодно і довго наважуєшся за водою вилізти з хати. Йдеш собі до річки під міст, збираєш на джинси росу і губишся в тумані. Лупиш лід годинником g-shok, кастетом вдягнувши його на руку, та все ніяк не розіб'єш.

Радієш залишкам залізничної інфраструктури: зі світлофорами вітаєшся, відпочиваєш на переїздах, а на знаки кілометражу — орієнтуєшся, визначаючи ними час і місце під перекур.

Щораз сумуєш, минаючи рештки воріт "десятки". Вони колись закривалися і в свої перші рази ти запам'ятав за ними дерева, похилі під вагою золота осені, потоплі в тумані, багатообіцяючі.

Там майже нічого не лишилося і радує кожна дрібниця: прострелені вуличні ліхтарі, бетонна платформа перону і село Товстий Ліс, звісно. На ньому Захід закінчується: випаленими сонцем автодорожніми знаками, тушами колгоспів зі зламаними спинами і сірою глибою гуртожитку, в якій навіть нелегали гидують жити.

Регіон "темний ліс", за канонами фентезійної картографії, там би й знаходився. Навіть після Пожежі Захід не перестав вабити: в усіх його бобрових загатах, іржавих понтонках і бетонних каналах я точно щось пропустив — яскраву деталь, досі не нанесену на внутрішню карту.

Захід восени — подорож у майбутнє. Демонстрація того, на що завтра перетворяться мої острови блаженства, як вони розсиплються на очах, а я не зможу тому зарадити.

Абсолютні руїни вчать радіти дрібницям, які збереглися. Кожна деталь, що досі стирчить із болота — набуває цінності. І я зустрічатиму її як старого друга: розпростерши обійми.

2018-2021.

Храм

Хол другого поверху кінотеатру “Київ” такий просторий, що ухопити свіжого повітря після тісної кінозали на тридцять місць можна прямо там, не виходячи на вулицю.

Бо на вулицю зайвий раз я носа боюся сунути. Там тільки дзвін застиглої тиші спекотного літнього дня за мить до того, як трісне канат підвісного мосту імені короля Людовіка Святого.

Храм стоїть порожній – точно костел серед джунглів закинутого Буенос-Айреса, на півстоліття забутого конкістадорами. Коли тільки крокодили повзали його порожніми вулицями, а м’які блакиті літнього неба – розцятковували чорні хмари птахів.

З року на рік липкі і гарячі твані підступають до храму. Коли я виповзаю надвір після ще одного фільму – скрізь тільки болото. Воно давно засмоктало бентлі та лексуси на тротуарах, оповило водоростями перші поверхи міста, затопило підземні паби і торгові зали, перетворивши “Андер Вандер” на портовий ресторан. Воно підступає. Болото – те саме цунамі, просто сильно розтягнуте в часі.

Я втікаю від нього на третій поверх до мороку зали “Сінематика” – там сухе повітря і близькість всепроникної ряски відчувається не так cильно. Я завжди вибираю перший ряд: туди ніхто не сідає і можна розлягтися на підлозі, підклавши під голову куртку, складену втроє. Там мене не помітить бармен з готелю “Redrum”, який розносить безплатний попкорн, поки привиди хіпстерів розвалилися в кріслах, як морські леопарди: яку би позу не прийняли, як би не впали на холодні камені узбережжя – завжди виглядатимуть задоволено і щасливо.

Але подітися нікуди. Щораз-і-щораз знадвору мене чекатиме болотяна Венеція на бамбукових палях. Кінофестиваль тут безупинний, тільки наші каное давніші за італійські. Вони поцуплені з плавбаз на Труханові і торгових районів Вівека, острова Ввандерфел, провінції Морровінд. Їх чіпляють мотузками прямо до кілків, вбитих у східці перед центральним входом, прив’язують до колонади і на тих мотузках потім загоряють черепахи, розсідається комашня. І поряд човняр – Рейден у неохопній суеґаса, якому я завжди відмовляю і кажу, що знайду дорогу сам. Кажу, що глибока вода насправді казка аби лякати дітей: повільні цунамі болота – діти неглибокого моря.

Я подовгу не бачу Сонця: в залах не вмикають світло під час сеансів і я звик до темряви, живу в холі кінотеатру, тижнями дивлюся чотири фільми на добу, аж поки до входу не підпливе каное з людьми і човняр не прошепоче, що іноземці здалеку хочуть крізь лабіринти боліт далеко на Північ. Кудись до вічних лісів і велетенських озер, дорогу до яких крім мене забули всі.

Я курсую між цими світами у вічному паломництві. А весняні заплави – змінюються прохолодними притворами кинутих церков, у яких недільний натовп привидів складається з клонів мене.

Я повертаюся назад втомлений і змарнілий. Я не наймаю човняра, а по пояс в воді і з головою у сутінках – волочуся крізь місто затопленими проспектами у сторону храму. Плетуся, аж поки мара не посуне на очі, аж допоки не вилізуть жовті вогні Болотяного Ельма. Ті цятки, вогники, блими смертельних утом – з’являються після сорокового кілометру безперервної ходи. Вони танцюють перед очима, швидко зникаючи, лишаючи за собою розмиті, кометні хвости. Їх неможливо відрізнити від реальних і просто сплутати з ліхтарями вечірнього Києва, які згасли тисячу років тому.

Я заледве доповзаю до храму, вітаюся з привидами легким кивком голови, забираю попкорн, падаю на підлогу, складаю куртку під голову втроє, але навіть не можу подивитися фільм.

Я засинаю від смертельної втоми під нищівний танець торнадо над головою. Воно засмоктує привидів із задніх рядів, зриває листи жесті та іржаві поручні з даху, трощить горища з реквізитом кіномеханіків та прибиральниць, закручує самі зорі, ніби хтось сфоткав нічне небо на довжелезну витримку.

Безголосий і потужний ураган носить все колом, затягує в небо уламки мармурових сходів, колони, килими, каное, шматки пілястрів, панікадила і головне – висмоктує болото, осушує землю навколо, оголює старий асфальт, похований під товстим шаром мулу.

Показує затоплені вулиці підводного міста з конкістадорськими бентлі Буенос-Айреса і я вибігаю до них. Я падаю навколішки, готуючись відійти до неба разом з усіма. Та перед цим – я бачу картини давно померлого світу: плаксивих дітей, прекрасних жінок, спортсменів на ранковій пробіжці, галас у “Андер Вандер”, сварки по телефону, короткі спідниці та потерті джинси з акуратно розрізаними дірками на колінах. Бачу газетні кіоски і живих людей, які вмостилися на бетон та неспішно скролять френдленту.

Щораз я сподіваюся, що це назавжди і ураган віднесе болота кудись подалі. Що завтра я прокинуся у високий траві і від храму залишиться пару щербатих цеглин, а поряд – пастимуться вівці, їздитимуть лексуси, скролитимуть френдленту.

Та я розплющую очі, а храм – стоїть цілий. І болота такі само неглибокі, такі само в’язкі, такі само нескінченні.

Я складаю куртку втроє, кидаю її під голову, дивлюся з великого екрану ще один фільм, ще одне торнадо. І прокидаюся.

В Зоні. І знову.

Березень 2017.