Я переходжу зруйнований міст через Уж у Поліському.

З'обабіч виблискує срібне русло ріки, заплави тонуть у зелені. Після підриву на сірій шкурі мосту — провалля, тож доводиться спускатися до води, потім знову дертися вгору.

Багато мостів Київщини відновлені й більше про війну не нагадують. Мости Зони — старанно бережуть пам'ять. Зламаними хребтами промовляють без слів, фотозвітів та відеохронік. Понівечиними тілами звертаються мовою руїн, якою Зона говорила давно і якою говоритиме далі, зберігаючи шар за шаром руйнації, підставляючи розпечені уламки для "зняття" побоїв і запису свідченнь.

Міст через Уж в селі Черевач — кам'яний голем, розірване тіло якого раніше тримала разом справжнісінька магія. Частина його і нині лежить у воді якраз там, де я спускався напитися. Нещодавно і підійти не зміг, хіба з руслом пошепки привітався.

Паришівський міст застиг у фактурній величі руйнації, в нескінченній асфальтовій тяглості в далечінь заплав Матінки-Прип'яті. Розкуроченою руїною він протяжно тікає за обрій, у праве передсердя географічного центру Болота. Мені пощастило побачити "паришів" півтора роки тому і ця його знаменна руйнація приречує Лівий Берег на нову ізоляцію.

Зламаний хребет залізничного мосту поки відкрився мені хіба з вершини Антен — єдина зміна в панорамному профілі Зони, яка з висоти відразу кидається в око. Пару разів я вже бродив замінованими ділянками через хащі у місцях, про особливу замінованість яких охорона Зони минулоріч мене попередила. Та навіть попри все це я поки не наважуюсь на підхід до залізничного мосту і прип'ятського русла. Якось говорив із сапером, що мінував Зону після російського відступу. Начитаний, стриманий і культурний, про весь трешак, з яким довелося працювати в війну, він мовив як про буденне та коли до Зони дійшло аж на лиці помінявся, пару разів повторив "адище" і що за життя такого не бачив, показував, як рясно одні мінні поля в його "Кропиві" налазять на інші.

Там, де мости раніше єднали шматочки землі в країні болота, зшивали їх нівелюючи водні бар'єри — вони тепер слугують роз'єднувачами. Там, де було скорочення маршруту — тепер його зненацьке подовження. Там, де був прохід — тепер військові заслони.

Нема більше сталкерів. Один я залишився.

Всі маршрути мої, всі руїни, всі міни.

***

Ось я, переходжу зруйнований міст через Уж.

Скоро мене приймуть.

Всі спокійні були. Тільки спец. чолов'яга налетів звідкісь із бату й тиснув нарочито, щиро не міг зрозуміти, що ж я тут роблю? Все дивувався, чом без радіометра, вперто обзивав те "дозиметр". Я не став виправляти.

"Нахіба ви сюди лізите?"

От, дійсно.

Чому пишите листи не сподіваючись на відповідь? Чом не втекли з Києва? Чом задоброволилися в самісіньке жерло? Чому волонтерите? Чому жертвуєте купи грошей на те, у що вірите? Чом не списалися, хоча вже могли? Чому вічно вв'язуєтеся у неприбуткові проекти, які збанкрутують? Чому повернулися в Україну? Це ж "нелогічно".

От, дійсно.

Не шукайте логіки в любові, там її нема і не буде, там тільки сплески, спалахи і пришвидшене серцебиття, дорожче за цокання всіх на світі швейцарських годинників.

***

За розділами "Втеча" й "Повернення" слідує "Прийняття".

Прийняття Зони з усіма блокпостами, військовими, мінами. Прийняття, в якій би іпостасі вона тобі не являлася: у найкращій чи у найгіршій, впустила тебе чи не випустила. Сидиш ти на вершині Антени й виходиш по-тихому або третю годину поспіль сидиш в оточенні військових під шквал запитаннь, відповіді на які пам'ятаєш ще з епохи "Довторгнення", як чит-коди для Vice City.

Відповіді на які не мінялися. Вони просто не могли змінитися.

Без поліцейського ритуалу складання протоколу про адмінпорушення, остаточного "Повернення" в "Оформляндію" не могло статися. Воно не було би доконаним без помороченої процедури за участю всіх відомств, трохи здивованих і спершу застаних зненацька появою цього, нового-старого, звіра на тутешніх теренах.

Що ж, цикл завершено.

Для декого "піймався" — підстава десакралізації. Ці люди поки просто не зрозуміли: молочні зуби бравади випадають у перші пару років, а зріле сприйняття Зони формується хіба рік на п'ятий ходіння, точно магістратура.

Вища освіта відчуття місця-і-простору.

Наче перші п'ять років ти тільки сходиш на вершину, з якої потім видно розливи річок і зелень пташиних долин, панорамою. А ще згодом — взагалі всі досвіди Зони сприймаєш поза призмою оцінок: почуваєшся каменем, який не точить вода бурхливої ріки часу. Каменем, що вперто залишаєшся стирчати на місці, поки міняється колір камуфляжу охорони з сірого пікселю на зелений, зникає-додається розтрощеної техніки, а мости битими сервізами — розлітаються на друзки аби потім скластися знову.

Попри всі деталі і трансформації незмінне одне.

Відчуття приналежності.

Вкорінення, прийняття Зони і себе в ній, співіснування в гармонії з кожним клаптиком землі, хай навіть після всіх деформацій. Ти вже навіть сумувати за втратою попередньої її форми перестаєш, радієш тільки новій формі-формації, свідком якої випало стати, бо шарів додалося і простір ускладнився в четвертому вимірі.

Мої паломництва нині мали щось від Блаженного Августина, вони просто мусили бути такими, коли я залишився один. Я ходив так, наче нема всіх військових, блокпостів, располаг, насипів і фортифікацій. Є тільки я й Зона. Питанням було лише "коли" фізична реальність з розгону зіштовхнеться з моїм уявним, міфогеографічним конструктом. Найбільше мене цікавили іскри цього страхітливого зіткнення, вони як нові субатомні часточки, відкриті в колайдері після розгону протонів майже до швидкості світла.

Після "Втечі" й "Поверненння" слідує "Прийняття".

От мене й прийняли.

"Єб-банат!"

Та подивіться на героя Кайдановського.

***

Хай там як, я знову був у Поліському.

Поїдені цегляні ікла абсолютних руїн на ладан дихають та все ніяк не розсипляться, намертво зшиті зеленими нитками і лататтям ліан. Нестримне буяття лісу тримає їх у повітрі, замикає в коконі левітації, хай навіть пообсипалися вже фактури і не вгадати, що перед тобою: готель, автовокзал, магазин?

Лиця тутешніх каменів знеособлені, стерті начисто — ріка часу сточує навіть капітальні цеглянки. Джунглі забрали Поліське, поховали його під собою і, як -надцять років тому — це мандрівка в минуле й майбутнє водночас. Вона промовисто натякає, якою може стати Прип'ять і вся Зона, якщо кинути їх після війни напризволяще.

Символом тотальної трощі Поліське завжди було, це вже сталі слова-синоніми, але нині час оприявнив іще один шар: часто буяття зелені настільки домінує над прадавньою цеглою, що візуально відсуває момент відселення на сотні років у минуле, а всі розтрощені фасади, які почас єдині стоять серед хащів — нагадують Артуріану і руїни Золотих Воріт у Хмельниччину.

Величезні навіть не знаки, а білбодрди "Мінна небезпека" з лаконічними і ємними застереженнями прикрашають траси в бік Овруча й сюрреально виглядають на тлі до скреготу зубів позитивних селфі-знаків "Я люблю Луговики", "Я люблю Красятичі", які й собі контрастують з площами, застиглими у "двухтисячних".

Ближче до кордону Зони білборди змінюються навіть промовистішими червоними знаками "Міни!" обабіч доріг, а подекуди — конкретними відстанями до мінних полів і нагадуванням про заборону підходити ближче ста метрів без повного комплекту захисного спорядження.

Синусоїда ейфоретики мінно-вибухової та військово-приймальної лотерей дзвінко торкнулася денця. Добре, що активував я не міну, а Збройні Сили. Та навіть після всіх оглядів і допитів зі мною залишився смарагдик Поліського: чистий, не заплямований, зелений бурштин сонячних джунглів, наскрізно в них потоплий, з них же і зітканий. І засинаючи сьогодні в Києві, я обіймаю його, притискаю близько до серця. Сплю згорнувшись "калачиком" на острівці in the middle of nowhere моєї внутрішньої Зони.

Моєї вічної втечі.

Мого вічного повернення.

***

Зона змінилася. Навіть табуни Пржевальців зустрічаєш в інших місцях.

Іскри зіткнення реальності та міфогеографії виявили нову субатомну частинку і, як буває в історії наукових відкриттів, допоміг випадок. Коли мене затримали, то абсолютно випадково посадили чекати точно в місце, де я колись так любив медитувати, проходячи Поліське дорогою в центр Зони.

Посадовили цятонька в цятоньку.

На той само п'ятачок помістили, у вузлик простору-часу, запульнули в координати надглибокої медитації, кинули в колодязь минулого самі то' не знаючи. І сидячи там, демонструючи надскромний сухпай із наплічника на відео з поліцейського бодікаму я був звідти далеко-далеко. Не у просторі, в часі. Поодаль провалився в минуле, існував у кількох вимірах водночас. Тут і там, в минулому й зараз. Реальність цього відчуття дорівнює силі самої реальності.

Нині блукати цими лісами дійсно небезпечно. Одного разу я випірнув із кущів до знаку показуючого, що прийшов чітко з мінного поля.

Іноді варто вчасно зупинитися.

Вибрати життя, облаштування, особливо зважаючи на нинішню його невлаштованість, зруйновану сім'ю яку намагаєшся відродити, кількість накопиченого матеріалу і масив літ.роботи попереду.

Мінування — новий вимір terra incognita. Раніше Зона відлякувала леопардовою шкурою плям радіації, тепер вона розцяткована мінами, які визначають хід мислення та напрям маршруту. Мінування вкриває карту фіолетовим "туманом" війни з третіх "Героїв". Її зоряна ковдра лягає на болота і кожна її цяточка-зірочка — міна.

Старі карти втратили сенс, перетворилися в триверстівки Шуберта, "Загальний план Диких полів" Гійома Боплана, стали середньовічними паломницькими мапами, барвистими схематозами-ілюстраціями в центрі яких завжди зображали одне-єдине, найважливіше, місто.

Єрусалим.

29-30 червня 2025
Поліське — Київ