Повернення

Ми вічно "ховаємо" Зону, коментуючи трансформації. Говоримо "її більше нема", маркуючи цим потужним закляттям річні "кільця" товстелезного стовбуру.

Я давно перестав так казати.

Зона воскресла.

Пандемія, а тепер замінованість, повертають до істини — на рубіж "нульових", коли вона ще була згустком теплого воску на террі інкоґніті, міфах і таємниці. Місцем сонцестопу і надповільних вибухів пишних акацій, епіцентром яких стало містечко Чорнобиль-2, тоді ще символізуюче відчудження й тишу, яких Прип'яті вже забракло.

Містечко я й вибрав точкою повернення в Зону через три з половиною роки після останнього із паломництв.

Та на підходах до Землі мого серця я навіть відправну точку, автостанцію в Києві, не впізнаю. В розпал літнього сонцестояння вертаюся в порт відбуття й ніяк не можу його упізнати, наче приповзаю до старих алтарів, а вони до скреготу зубів окультурені, аж нема сил навіть ритуали доби давнини відслужити.

Після минулих реновацій архаїчні біляшечні змінювались акуратними кіосками закутими в пластик та незмінним лишався вайб: в столиці-околиці навіть у 2021 ти почувався на провінційному "автовокзалі", на березі Поліського Моря, морячелло з наплічником у "дубок" перед стрибком в невідоме з компасом і ворохом ламінованих "кілометровок" генштабу.

Тепер автостанція чужа, як кінозірка після невдалої "пластики".

Пронизливий білосніг зали очікуваня на утопічний футуризм не потягне, але на кав'ярню з "дотичного до центру" району — цілком. Євроремонт, неонові вивіски кавомашин і тотальний раy-pass безконтакту куди притомніші за автовокзал у Женеві.

Та про маршрутку в село мого старту-призначення на касі більше не знають, квитків не продають теж. Розцінок до нього нема навіть на роздруківках олдскульних харонів-такстистів. За ці роки я позабував імена деяких сіл і поки волію не згадувати, розтягую період карколомних операцій пам'яті з призабутим, обожнюваним простором.

Я мовчки хвилину стою, ніби шануючи мертвих. Розгублено зависаю перед касою, як кількаріч тому перед воротами новенького житлового масиву на місці закинутої меблевої фабрики імені Куйбишева в Києві. Я туди, після перерви, йшов заслухати гул літаків на Жуляни, а там вже ніяких руїн і все "позастроїли". І от я, захоплений швидкістю світу, розґавився перед воротами на весь свій ретроградний Меркурій.

Тепер знов. Що ж: "Автостанції більше нема".

Добре, що Зона лишилася.

Вона пускає мене.

Я просотуюсь через колючку без відчуття демаркацій, рубіконів і тахікардій — "кордон" давно вже став градієнтом. Зі мною не стається бедтріпу навіть коли я натягаю плечем товсте павутиння у лісі. Під ноги теж не дивлюсь: акт повернення відбувається в іншому вимірі. Міни, щоправда, від цього нікуди не зникли. Вони мовчать. Мовчу і я, прислухаючись до їх тиші. Дві години слухаю на порослій мохом, закинутій автобусній зупинці — поспішаю на побачення з небом. Попереду його градієнти з вершини Антен.

Як і градієнти повернення.

***

Дерева під Антеною за ці роки помітно стрибнули уверх, але не тримаються купи, розгалуджуються обплітаючи, єднаючись у зненацькому дуеті залізяччя і дерева. Прадавні драбини до небесного лісу зберегли амплітуди хитання. Думки по мірі підйому досі перебиває вітер, силою він так само змагається з подмухами Карпатських хребтів.

З висоти Зона завжди виглядає однаково, навіть якщо в місцях колишнього лісу нині майорять промовисті згарища. Вона являє себе передусім у деталях, наближеннях, деформаціях, ановаціях, найдрібніших франкціях обсипання, втрачання-відлущення, а єдна значима зміна профілю панорам — то надламаний драконів хребет залізничного мосту через Прип'ять.

Ходиш ти в залу чи ні, підйом на Антену втомлює однаково. Бігаєш чи ні, а півсотні кеме навіть з пушинкою за плечима даються семизусиллями. Ти віддаєш себе Зоні всього — рівно стільки, скільки вона просить.

***

Містечко біля Антен відвоювали джунглі. В добу зеленої деокупації його вулички обернулися річками папороті, акацій і квітів, а провулки — струмочками моху-трави.

Хвиля боязні мін змила натоптані стежки доби туристичного штурму аж мені складно пробитися в той само, закинутий дім. Востаннє так було сто тисяч років тому. Двісті.

В тій само квартирі, що і завжди, я прочиняю балкон, запускаючи в запилюжену кімнату сонячне світло. Мене тут же змивають хвилі співів птахів.

Наливаю чарчину поліським духам, відломлюю паляницю для них. Ставлю ласощі на підвіконня, як глечик ставили предкам на "дяди". Ставлю і наново прислухаюся тиші, яка зовсім інакше звучить.

Згодом виллю півпляшки на землю й чекатиму, поки всотається оковита, поки болотиста земля "роздвижеться" й забере частування, як щоосені "розкривається" й забира в потойбіччя гадів та комашню.

Старанно завершую всі ритуали і вертаю назад. Прощавай моя Земле, пробач за роки мовчанки і те, що зустрічі довелося стільки чекати.

Пробач.

Я більше не обіцятиму.

Я йду. Повертаюся. Йду назад тихо-мишачи, сторожко ступаючи й не тупаючи.

Мовчки, як і прийшов.

***

Поза пронизливим спокоєм Містечка, в Зоні додалося укріплень. Загрозливих і величавих піщаних лабіринтів, обнесених валами та єгозою, намотаною на свіжезрубані стовбури. Додалося блокпостів, застав і СП-шок, але й значиме на місцях: стрімкі іржаві смереки Антен, потрощені села, накачані сонцем асфальтові стрічки сільських доріг час-по-час затінені вибухами кронів акацій; залишки реліктових автодорожніх інфраструктур: всі мостики зі смугастими бортиками і бортенятами, замошені бетонні стовпці крайʼдоріг, ну і велети ЛЕП-ів, під якими в розпал багатозоряної ночі шанобливо стаєш перекурити — заслухати тріскоти перешепів, закарбувати в пам'яті величні темряву-й-силует. Стаєш, навіть якщо давно покинув палити. Ходиш з року на рік пишучи різне, а фото робиш ті само, наче боїшся щось упустити, "знімаєш" свідчення з іржі та скрипучого залізяччя багаторічним, перехресним допитом.

— Modus operandi?
— Неспішність помирання і вічно-зненацьке воскрешення.

Зона випускає мене так само легко, як пустила всеред.

Випускає під боривітром налітаючу ніч, віддалений гавкіт і вогні села, близькість якого обіцяє прийдешнього харона-в-таксі та, на мій мізерний антибюджет, хоч якісь принади цивілізації.

Навіть в мороці я швидко знаходжу дірку в "колюці" навпомацки, але майже випірнувши — чіпляюся рукавом. Вибираю вірити в натяк на "не востаннє".

***

3 мінами ставки виросли, але в моїй персональній історії, моїй літературі проростаючій із паломництв подібно рослинам навпробивки крізь бетон-і-асфальт, так повернутися було необхідно. Не аби "відчути", а задля того, щоб бути.

Це глибоко персональний, ритуалізований акт інтервенції в себе.

Акт повернення.

"Повернення" взагалі надважливе слово і явище нашого часу, яке ще стане визначальним в майбутньому.

Повернення навіть більше за вічний міфосюжет — це природній процес, яко маґнетизм або гравітація. Тож "після всього" усе повернеться на круги своя рівно наскільки це буде можливо після трильйонів децибел вибухів, десятків тисяч серцебиттів обірваних передчас та цілком апокаліптичних руйнацій.

Повернення ще стане спільним знаменником для українців. Повернення, перевіднайдення, відродження. Попри те, що раніше це здавалось немислимим.

23 червня 2025
Чорнобиль-2 — Київ